Топ 10 альбомів, які визначили синт-поп 80-х

Синтезатор довго був люксом. У шістдесятих він займав цілу стіну студії і коштував як авто. Потім зменшився, подешевшав, і на початку вісімдесятих його дістав навіть гурт без грошей. Kraftwerk на той час уже показали, що з ним можна робити. Решта десятиліття належала драм-машинам і одному доброму приспіву. Це десять альбомів, на яких тримається синт-поп вісімдесятих. Жодного з них не має бракувати вдома.

Двоє швейцарців, які навіть не вдавали музикантів. Boris Blank ніколи не вчився музиці і склеював треки з тисяч звуків, які сам записав у власний архів. Поруч із ним Dieter Meier не співав, лише говорив, ніби шепоче тобі щось на вухо.

Oh Yeah ти знаєш, навіть якщо про Yello ніколи не чув. Ці два слова звучать щоразу, коли у фільмі має статися щось дороге або непристойне, уперше у Ferris Bueller's Day Off. Vicious Games і Desire доводять, що альбом не про один жарт.

Fun fact:Meier був професійним гравцем у покер, грав у гольф за Швейцарію і писав оповідання. У студію він приходив як художник, який знайшов новий матеріал.

Vince Clarke написав Depeche Mode перші хіти, а потім пішов з гурту на самому підйомі. Він хотів не слави, а писати пісні. Дав оголошення в газету, і йому відповіла Alison Moyet, однокласниця з Базілдона з голосом блюзової співачки.

Це поєднання не мало працювати. Його машини холодні, її голос ні. Only You, Don't Go і Situation досі звучать як інструкція, як зробити з цього поп. Yazoo витримали два альбоми і розійшлися на вершині, а Clarke потім заснував Erasure.

Fun fact: Через рік Flying Pickets переспівали Only You а капела і вивели її на перше місце британського різдвяного чарту. Clarke не зробив нічого і мав найкраще Різдво у кар'єрі.

Marian Gold і двоє його колег хотіли музику, яка звучить як європейське кіно. Тому їхній дебют не лише танцювальний, а й сумний і трохи пафосний. Навіть назву гурту вони взяли з фільму Жана-Люка Годара.

Big in Japan і Sounds Like a Melody — літні хіти, але альбом Alphaville тримає титульна пісня. Forever Young повільна й патетична, і саме тому через двадцять років її почали грати на випускних і на похоронах по всьому світу.

Fun fact:Big in Japan не про славу. Вона про пару, залежну від героїну біля берлінського вокзалу Zoo, яка переконує себе, що колись буде десь інде.

Коли помер Ian Curtis, Joy Division перестали існувати за одну ніч. Троє, що залишилися, могли грати те саме далі. Замість цього вони купили секвенсер і драм-машину та вчилися грати з ними живцем, хоч спершу все падало на сцені.

Це перший альбом, який цілком їхній. Age of Consent і Your Silent Face звучать як сум, під який можна танцювати. Того ж року окремо вийшла Blue Monday — дванадцятидюймівка, що поєднала дискотеку з роком і стала найпродаванішим 12-дюймовим синглом усіх часів.

Fun fact:Peter Saville зробив обкладинку Blue Monday як велику дискету з вирубками. Виготовлення коштувало більше, ніж сингл зароблював, тож кожен проданий примірник відбирав гроші у Factory.

Annie Lennox і Dave Stewart раніше були і парою, і гуртом, і розпалося одне й друге. Залишилися боргі та восьмидорожковий магнітофон у малій студії над фабрикою. Їм було нічого втрачати, тож вони перестали дбати про те, що є смачним.

Той найвідоміший риф грає не гітара і не бас, а синтезатор. Sweet Dreams, Love Is a Stranger і Here Comes the Rain Again за рік зробили з них світовий дует. Lennox до цього коротко підстриглася, пофарбувалася в оранжевий і вдягла чоловічий костюм.

Fun fact: У кліпі до Sweet Dreams по переговорній ходить корова. Її поставили туди, щоб відео не виглядало як звичайний поп-кліп, і це спрацювало.

Троє норвежців переїхали до Лондона, спали в репетиційній і економили на їжі. У них була одна пісня, на яку ніхто не ставив. Вони записали її тричі, двічі вона провалилася, і лише третя версія отримала кліп, який змінив усе.

Клавішний риф Take On Me написав Magne Furuholmen у п'ятнадцять і грав його на Roland Juno-60. Morten Harket додав фальцет, який не забувається. The Sun Always Shines on T.V. і Hunting High and Low потім довели, що це не гурт одного хіта.

Fun fact: Анімований кліп зробили технікою малювання прямо на окремих кадрах плівки. Це тривало чотири місяці, принесло шість нагород MTV і вивело пісню на перше місце у США.

Roland Orzabal і Curt Smith знали одне одного з тринадцяти років і обоє росли без батька. Перший альбом Tears for Fears побудували на терапії і злості. На другому вирішили, що він звучатиме велично, і додали живі барабани, гітарні соло та оркестрові пласти.

Shout не про те, щоб кричати на когось, а про те, щоб не давати себе змусити змовчати. Everybody Wants to Rule the World і Head Over Heels потім здобули Америку і зробили з двох хлопців із Бата стадіонний гурт.

Fun fact:Everybody Wants to Rule the World з'явилася останньою, і Orzabal спершу не хотів її на альбомі, вона здавалася йому надто легкою. Сьогодні це їхня найчастіше виконувана пісня. Назва альбому походить із фільму про пацієнтку, яка почувалася в безпеці лише у великому кріслі терапевта.

Neil Tennant писав до музичного журналу Smash Hits, а Chris Lowe випадково зустрів у крамниці з електронікою. Виявилося, що вони хочуть того самого. Танцювальної музики з текстами про гроші, класи і про Лондон, який у вісімдесятих ставав жорстким містом.

It's a Sin — найдраматичніший поп-сингл десятиліття, і Tennant у ньому розраховується з католицькою школою. Rent — найхолодніша балада про те, що когось утримують. What Have I Done to Deserve This? вони заспівали з Dusty Springfield і цим повернули її у центр уваги.

Fun fact: На обкладинці Tennant зіває. Це була не нудьга, а саме той висміюваний поп-удаваний пафос, на якому Pet Shop Boys побудували кар'єру.

Kraftwerk із Дюссельдорфа робили музику про речі, про які ніхто не співав. Про дані, про числа і про те, що колись у кожного вдома буде компʼютер. Ralf Hütter і Florian Schneider у студії Kling Klang будували власні інструменти, бо куплених їм не вистачало.

Computer Love має мелодію, яку через двадцять років Coldplay офіційно попросили для пісні Talk. Ритм із Numbers розібрали американські продюсери і побудували на ньому електро та хіп-хоп. Хто хоче побачити, де це почалося, нехай послухає й The Man-Machine 1978 року.

Fun fact:Pocket Calculator вони записали англійською, німецькою, французькою і японською. На концертах гурт грав її на справжніх кишенькових калькуляторах і дитячих клавішах, які виносив на сцену в портфелях.

Depeche Mode починали як солодкий гурт для підлітків, а хіти їм писав Vince Clarke. Коли він пішов, писання перебрав Martin Gore і почав тягнути звучання в темряву. Шостий альбом — момент, коли з поп-гурту стало щось більше і серйозніше.

Never Let Me Down Again відкриває альбом рифом, що звучить як лавина, і досі її грають на концертах як гімн. Strangelove і Behind the Wheel додали елегантності й напруги. Голос Dave Gahan тим часом доріс до регістру, якого публіка чекає від нього досі.

Fun fact: Назва мала бути жартом, гурт вважав, що для мас ніколи не буде. Тур завершився на каліфорнійському стадіоні Rose Bowl перед більш ніж шістдесятьма тисячами людей. Запис вийшов як фільм 101, бо це був сто перший концерт туру.

Синт-поп ніколи не зникав, лише перемістився. Класика виходить у ремастерованих перевиданнях на LP платівках і CD, а до того самого звучання повертається synthwave. Якщо хочеш глибше, послухай Human League, Soft Cell, Gary Numan, Ultravox і Simple Minds. Піонерів знайдеш у Jean-Michel Jarre, Giorgio Moroder, Tangerine Dream і Vangelis.

Це звучання ти сьогодні збереш і вдома. Подивись на синтезатори та аналогові перевидання класики від Roland, Korg і Behringer. Ритм вирішить groovebox, у дорогу вистачить кишеньковий синтезатор. Платівки слухай з вінілового проигравача, налаштуй навушниками і доповни мерчем. Попередня частина серії — про nu metal.